Навряд саме такі ризики шукав генеральний директор Авдіївського коксохімічного заводу Муса Магомедов, та вони його знайшли самі, зрештою, як і усю Авдіївку.
Смерті колег, години під обстрілами, пожежі, які вимагають приймати рішення тут і зараз, щоденні ризики та відчуття відповідальності за 35 тисяч мешканців свого міста. Усе це реальна дійсність прифронтової Авдіївки та особливості роботи генерального директора заводу, від якого залежить забезпечення функціонування міста.
Муса Магомедов — фактично хресний батько Авдіївки, у найскладніший час взяв відповідальність на себе, прийняв виклик та робив те, що мусив – рятував завод, місто, людей. Можливості поспілкуватися з хорошим менеджером і, як його називали на зустрічі – патріотом України у дії, завдячуємо проекту «Утрений диалог». Ми скористалися особистим запрошення від співорганізатора зустрічі Олександра Павлова та його «Агенції Регіональних Ініціатив». Цього разу спікером став Муса, — півтори годинна бесіда тримала зал у тонусі. Захоплююче, моторошно, страшно…, але дуже пізнавально і патріотично. Традиційно журналісти Regionnews поставили свої запитання та готові поділитися результатами діалогу.
Давайте розпочнемо з того, що відбувалося в Авдіївці протягом трьох років і яка ситуація зараз. Небезпека минула, чи ви просто навчилися вправно з нею поратися?
Коксохімічний завод найбільш стратегічний об’єкт в Авдіївці, на ньому зав’язане все. По-перше, там працює 4000 мешканців міста, по-друге, до заводу підключена уся комунікація – електроенергія, опалення, каналізація. Якщо його зупинити, то люди залишаться без світла та тепла, місто помре. Ми до кінця не вірили, що по заводу стрілятимуть. Це був повний шок для усіх, чекати не було часу, довелося діяти, — десь рішуче, а місцями навіть інтуїтивно. Нас врятувало три речі.
Швидкість прийняття рішень та повноваження, — це те, що рятує життя в час війни
Перше – швидкість, вчасність прийняття рішень від яких залежить будеш жити чи ні, чи зможеш працювати і утримувати сім’ю. Навіть неправильне рішення інколи буває життєво важливим. У нас так бувало часто, прийняли рішення, хай воно і не найкраще, все одно це вказало на напрямок. Друге – повноваження, якщо вони є і ти не мусиш очікувати на затвердження згори, це дає багато переваг. Повноваженнями варто користуватися і віддавати частину тим, кому довіряєш. Перші «ступорні» ситуації змушували мене дзвонити вищому керівництву і питати дозволу. Мені відповідали: «Ти на місці, тобі видніше які рішення потрібно приймати, дій в залежності від ситуації, якщо ризики невиправдані – зупиняйте роботу!» Якби я тоді дав розпорядження зупиняти завод і розбігатися, в Авдіївці залишили б ся тільки ті, хто не може виїхати з об’єктивних причин. Відчуття страху завжди борола думка про людей, відчуття відповідальності. Якось після обстрілів виникла пожежа, ми її тушили протягом 10 годин, трьома екіпажами. Це було пряме потрапляння у газопровід. Могло трапитися що завгодно, вибух щонайменше. Тоді ситуація була на межі, або ми гасимо пожежу і працюємо, або кидаємо все і розбігаємося. Справилися.
Була ситуація, здається 23 лютого, до нас прилетіло відразу 40 градів, ніхто не вірив, що після цього можна функціонувати. Руки опускалися, на щастя не у всіх одночасно. Завжди з’явиться та людина, яка запевнить – впораємося! Ми відновили втрачене і продовжили роботу.
Люди — найбільша цінність, стверджує Муса Магомедов
Третє – ті, хто з тобою в одній упряжці, коли ти працюєш в обставинах, де світ змінюється ледь не щодня, розумієш – люди найбільша цінність! Зараз легше, у першу чергу завдяки допомозі держави. Три роки тому ми усі були в загальному шоці, рук на все не вистачало, кожен орієнтувався на місці і рішення приймав залежно від ситуації. Якщо у 2014-2016 роках уся відповідальність за місто лежала на її безпосередньому керівництві та нашому заводі, то зараз є центральна влада дійсно багато взяла під своє покровительство.
А чи виправдані ризики? Вам особисто не хотілося полишити все і забути, як страшний сон?
Хотілося! Кілька разів я тікав, більше ніж на 2 дні мене не вистачало. Можна сховатися від градів чи куль, від клопотів, та від себе не втечеш. Несправедливо, коли ти їдеш, бо маєш таку змогу, а хтось залишається бо її не має. Тим паче, коли ти розумієш, яку важливу нішу несеш і що станеться, коли ти кинеш її посеред дороги. В Авдіївці, зупинити завод значить кинути місто на призволяще. Для мене легше проявити сміливість і наражати себе на небезпеку, ніж нести відповідальність за життя людей і до кінця життя боротися з докорами сумління. Не лише я так мислю, були часи, коли в Авдіївці залишалося 8 тисяч населення, з них близько 4 тисяч – співробітники заводу. Основна частина під тиском страху виїжджали. А коли ставало трохи тихіше – поверталися назад. Зараз в місті 25 тисяч населення, десять не повернулися додому. Перші 2 роки усе трималося виключно на заводі та частково міській владі. Вивіз людей із-під куль, гуманітарна допомога, відновлення об’єктів, — усе це робили самостійно. Була ситуація, коли навіть судмедексперта не було у місті, щоб поховати людину, потрібно було вести її під обстрілами за 80 км. від Авдіївки, потім повернути назад. Ніхто цього не хотів робити, а тим паче працювати у місті. Зараз значно простіше, дуже допомагає центральна влада.
Яке Ваше сприйняття війни, чи працює пропаганда у прифронтових містах і чи важко з нею боротися?
Абсолютно точно можу сказати, що конфлікт на Донбасі – довготривалий. Не знаю що повинно трапитися, щоб ситуація змінилася. В Авдіївці більшість розуміють хто все це затіяв, усвідомлюють, що це не громадянська війна, як її називають у Кремлі. Те, що відбувається зараз, на мій погляд можна було не допустити, це наша плата за те, що здали Крим без бою. Якби сценарій був іншим, то вже тоді конфлікт локалізувався б там і до нас не дійшов. Зрештою, це моє сприйнятті і розуміння ситуації.
Авдіївський Коксохімічний завод власність Ахметова, невже він не зміг домовитися, щоб по заводу не стріляли?
Не можу говорити про глобально політичні речі, бо я не політик і в них не вникав. Але точно можу стверджувати, коли в країні війна, а лінія фронту дуже близько, ніхто не переймається чий завод, чи на якому боці люди. До уваги не беруть нічого, лише стратегічні об’єкти і глобальні цілі. Зрештою, якщо говорити про мешканців Авдіївки, то вони досить гарно усе розуміють і вміють правильно оцінити ситуацію. Причини війни мовні, чи релігійні – усе це вигадано, економічних протиріч теж немає, люди добре між собою спілкуються з нашого боку і з протилежного. Ті, з ким спілкуюся я не полишають надії повернутися до складу України. В мене друг живе у Ясинуватій, ми зустрічаємося з ним у Бердянську. Він постійно запитує, ну коли ви вже нас звільните? Люди хочуть додому, хочуть спокою на своїй землі. Це війна політиків, а не людей, вони її розв’язали, мусить і закінчити.
За час Вашого управління заводом він з серйозного мінусу спочатку вийшов у нуль, а зараз навіть став прибутковим. І все це в умовах війни. На що була зроблена ставка і яким чином досягнуто таких результатів?
Я оптимізатор, ми переформатували роботу, прибрали дуже дорогі компоненти, які можна було виключити, змінили структуру. Провели велику роботу по надійності обладнання, що дає нам змогу передбачити поломку і зробити профілактику, щоб потім не втрачати часу на ремонт. Ми в рази скоротили витрати на виробництво, як виявилося їх можна зменшити до рівня нижчого норми і це ніяк не впливає на якість сировини. При цьому, варто розуміти ми не скорочували людей, а збільшили коефіцієнт корисної дії від їх роботи. Ми досягнули ефекту, що навіть в умовах війни у нас купують сировину. Ми робимо найкращий кокс в Україні. Запоріжсталь завжди каже, — ваш кокс для нас як ліки. Пишаюся, що почув такі слова від начальника доменного цеху, вона надихають і мотивують рухатися далі.
На запитання, чи планує йти в політику і які політичній силі віддає перевагу Муса Магомедов рішуче відповів – ні! Каже, що війна змусила переглянути своє життя, зрозуміти, що ж насправді є цінністю. Переконливо заявляє, що любить свою роботу і навіть, якби кілька років тому, знав, що буде війна і вона прийде до тієї ж Авдіївки, все одно прийняв би пропозицію стати керівником заводу. Ні про що не шкоду і вірить у мир в країні.
