28 січня 2020 року чотири найбільші медіагрупи закодували супутниковий сигнал своїх телеканалів. Це торкнулося всіх, хто користується супутниковим телебаченням та не сплачував абонплату. Крок наче зрозумілий і виправданий, все має регулюватися, а за послуги користувач повинен сплачували. Втім, неорганізованість цього процесу з боку держави може негативно позначитися на самоідентифікації українців і як наслідок – настроям в суспільстві.
До 28 січня українці мали або купити новий приймач і укласти договір з провайдером, або змінити тип прийому сигналу. Хто не встиг це зробити – наткнувся на трансляцію іноземних телеканалів. Замість звичних українських, людям пропонують дивитися іноземні. Однією з небагатьох зрозумілих мов для більшості є російська, тож варіантів що дивитися небагато. На Західній Україні мають трохи більший вибір – там багато українців дивляться польські ЗМІ. Порівнювати силу пропаганди Росії і Польщі є зайвим, міжнародні організації вже давно дали цьому оцінку.
Про небезпечний вплив російської пропаганди українці знають не з розповідей. З силою її впливу ще в 2014-2015 роках стикнулися наші розвідники, які працювали на окупованих територіях.
“За 2 місяці роботи в розвідці я ледь сам не повірив у те, що мені пропагували телеканали на окупованих територія. Поки не потрапив туди, не розумів вчинків людей, які здають і підставляють наших військових і цілі позиції. Їхні голови наскрізь прошиті вигідною окупантам інформацією, а альтернативи у них немає. Вони щоденно чують про карателів, дітожерів і фашистів. Люди, які здатні аналізувати ще якось можуть протриматися, але сіра маса, а її переважна більшість, попросту зомбуються” – ще у 2015 році журналістам Регіонньюз розказав розвідник Юрій.
Боєць із західної України і патріотизм йому прищепляли з молоком матері. Навіть він, на якусь мить повірив телеканалам в окупації. То що вже говорити про середньостатистичного українця? Очевидно недаремно попередня вдала блокувала сигнал російських пропагандистських ЗМІ. Сьогодні ж ситуація абсолютно безконтрольна. Навряд є країна, яка б дозволила масштабну пропаганду для свого народу ворогові, фактично тому, хто щоденно вибиває їхніх громадян.
Запоріжжя, враховуючи його не надто патріотичне населення може вплив російських ЗМІ відчути на собі одним з перших. Про ризики, роль держави у цьому питанні та ситуацію загалом ми запитали в людини, яка багато років пропрацювала в управлінні внутрішньої політики області. Олександр Зубченко також є фахівцем з соціології і тривалий час займався моніторингом на вивчення громадської думки в Запорізькій області.
Крок дуже небезпечний особливо для Запорізкого регіону, враховуючи відсутність організації процесу з боку місцевої та центральної влади. З одного боку, в Розівскому, Більмацькому, окремих селах Бердянського та Гуляйпільського районів у аналоговому сигналі вільно приймають російські та терористичні телеканали. З іншого – цифровий сигнал ледь приймається у багатьох сільських районах, а у Токмаці, Великій Білозерці та Приморську через особливості розташування ретрансляторів та рельєф місцевості взагалі майже відсутній.
За таких умов багато жителів області, що змушені користуватися супутниковим ТВ, вільно чи невільно змушені будуть дивитися картинку з держави-агресора. Які це може мати наслідки? Я думаю нам просто варто згадати 2013-2014 роки і ситуацію в тих населених пунктах де пропаганда відбувалася системно та безконтрольно. Якщо вам здається, що пропаганда це лише тематичні фільми, то я це заперечу, російські телеканали пропагують навіть через на перший погляд безневинні серіали. Дивує позиція центральної та регіональної влади, яка не усвідомлює масштабу проблеми та високої загрози і без того слабкій інформаційній безпеці регіону.
Ви скажете – до чого тут влада, вся Європа використовує ліцензовану трансляцію і цей процес був неминучим? Так, напевно ви праві, але не в першій частині цієї тези, владу в країні обирають для того, щоб вона організовувала та контролювала глобальні процеси, особливо ті, що загрожують національній безпеці.
На запитання, яка саме роль держави є в цьому процесі та що мали ж зробити чиновники, відповів Олександр Зубченко.
По-перше, технічно забезпечити можливість прийому цифрового сигналу на всій території області. По-друге, зберегти в аналогу, хоча б на прикордонних районах, кілька національних та хоча б один місцевий канал – для бабусь із старенькими телевізорами. Та найголовніше – зібрати б хоча б один загальнонаціональний “круглий стіл” за участі перших осіб держави та фактичних власників телеканалів. Однак, на жаль, нинішньому Уряду до цього абсолютно байдуже.
