Якщо в тебе є розум, досвід, бажання змінити країну на краще, але немає грошей – балотуватися ти не можеш.
Виборчий кодекс, який у грудні підписав Володимир Зеленський забрав в українців, у яких немає сотень тисяч гривень, можливість позмагатися за любов виборця. З січня, влада в Україні може належати або “слугам”, або мільйонерам. Що, під гучними гаслами приховали у кодексі слуги, розбиралися журналісти видання Обозреватель.
На перший погляд, документ покликаний змінити правила гри й поліпшити якість обраних депутатів різних рівнів і мерів міст.
Але під гаслами скасування мажоритарки й зміцнення партійних позицій (“як у Європі”) “Слуги народу” протягли резонансні зміни. Вони зачеплять кожного українця вже восени 2020 року.
Почнімо з головного: в разі висування в мери міста або в депутати місцевої ради кандидату тепер потрібно не тільки зібрати більшість голосів прихильників, але й… внести серйозну грошову заставу. У новому законі, який Рада ухвалила з правками Зеленського, сума застави зросла аж у 40 разів!
Наприклад, охочому обійняти пост мера Києва необхідно заплатити 4 млн грн, хоча ще в 2015 році ця цифра становила всього 104 тис. грн. Стати ж очільником Львова зможе той, хто на старті віддасть до казни 1 млн 77 тис. грн (раніше – всього лише 28 тис. грн). Тут варто згадати важливий нюанс: якщо кандидат програв кампанію, то кошти йому не повертаються, а списуються на користь державної скарбниці.
Застава для реєстрації на вибори міського голови
У більш дрібних містах ситуація нічим не краща. Ось ще тарифи “на конституційне право балотуватися”: щоб стати міським головою, припустім, Херсона, потрібно розщедритися на 472 тис. грн, а Чернігова – на 397 тис. грн.
Як пише рух “Чесно“, автори закону просто взяли й відновили формулу підрахунку застави – на кожні 10 тис. виборців кандидат повинен виділити чотири мінімальні зарплати. Ця схема актуальна для:
- тих, хто захоче піти в мери облцентрів (Херсон, Запоріжжя, Луцьк тощо) або міст, де населення перевищує 90 тис. осіб (Нікополь, Бердянськ та інші);
- для партій, місцеві організації яких реєструватимуть свої списки до обласних рад, міських рад у облцентрах (зокрема в столиці) і містах із кількістю виборців від 90 тис. і більше.
Аналогічна схема й під час балотування на виборах до місцевих рад. Стільки ж коштує і зареєструвати партійний список. Умовно кажучи, політсила Х за право боротися за мерське крісло на місцевих виборах у Запоріжжі повинна заплатити 1 млн 77 тис. грн, і стільки ж – за право виставити список до місцевої ради. Це без огляду на витрати на саму кампанію.
Якщо ці “тарифи на демократію” спроєктувати на всі місцеві волевиявлення в масштабах країни, то сума застав, за експертними оцінками, складе майже 300 млн грн, з яких орієнтовно 200 млн грн будуть витрачені партіями-лузерами – тобто тими, які не пройдуть виборчий поріг. Уточнимо ще раз, що застава, згідно із законом, повертається тільки тому кандидату або команді, які перемогли на виборах.
Навіщо це робиться?
Як пишуть джерела OBOZREVATEL, монобільшість намагається створити так званий фінансовий ценз для потенційних учасників виборчих перегонів, тобто перетворити волевиявлення на елітарний клуб для супербагатих політсил. Подумайте самі: для оплати застав під мерську кампанію, міськраду й обласну раду, партія тільки в Києві “віддасть” 11,3 млн грн, 5,9 млн грн у Одесі, 2,55 млн грн у Житомирі тощо.
Як повідомляє “Чесно”, загалом по країні “заставні” витрати складуть приблизно 88 млн грн. Нагадаємо– це платежі тільки від однієї політсили, якщо вона піде до всіх рад.
Скільки потрібно витратити на виборчу кампанію в Україні
Але не всі партії спроможні “донейтити” такі кошти. Тим паче, що, згідно із законом, місцеві й обласні обранці працюють на волонтерських засадах (без зарплати), а мери міст отримують щонайбільше кілька десятків тисяч на місяць.
Звичайному, пересічному жителю (наприклад, викладачеві ВНЗ, який користується авторитетом у місті або в районі) просто неможливо навіть висунути свою кандидатуру на пост мера чи депутата.
Право стати “слугою народу” з’являється лише у самих “Слуг народу”, оскільки вони у владі й контролюють фінансові потоки. З цим кодексом монобільшість отримує просто монополію на владу – у кого є гроші, той і отримує право боротися за голоси виборців.
Це тільки перший рівень “відсіву”. На другому влада може дуже уважно проаналізувати, хто зі “сміливців” фінансував опозиційні партії, чи вказані в деклараціях цих “сміливців” необхідні суми; в підсумку вийде, що оплатити виборчу кампанію зможе тільки “Опозиційна платформа – За життя” й “Слуга народу”.
Ось, наприклад, цікавий кейс: сама СН витратила на позачергові парламентські вибори 2019 року трохи менше, ніж 120 млн грн. Із “заставними” доведеться платити значно більше, але навіть за такої “мінімальної суми” журналісти OBOZREVATEL знайшли в списку донорів підставних осіб, фіктивні компанії та конвертаційні центри. “Чесних” грошей там практично не було, як і “пильної” уваги з боку влади, тобто самої СН.
Якщо політсила зобов’язана внести понад 80 млн грн застави на місцеві вибори, витратити понад 300 млн грн на парламентські, ще 250 млн грн – на президентські (суми тільки офіційні й приблизні, а в підсумку виходить більше), то це свідчить про те, що партії потрібно отримувати сотні мільйонів гривень щорічно.
В результаті виникає одне риторичне запитання – якщо партія або кандидат у депутати вливають такі гроші тільки у виборчу кампанію, на чию кишеню вони працюватимуть після перемоги?
І це притім, що в команді Зе вже взяли під контроль Кабінет міністрів, президент призначив “свою людину” – Руслана Рябошапку – на посаду генерального прокурора, а крісло глави Державного бюро розслідувань буквально місяць назад посіла колишня “слуга народу” Ірина Венедіктова.
