26 листопада відомий український гурт Onuka вперше завітав у Запоріжжя з великим сольним концертом. Тому RN не міг прогавити шанс та не поспілкуватися в лідером колективу Натою Жижченко.
— Нато, ви тільки но повернулись з Польщі. Як концерт?
— Так, ми представляли нашу країну в рамках Українського Тижня у Гданську. Там було багато представників української діспори, тому відчували себе досить комфортно.
— Тепер ви нарешті доїхали до Запоріжжя.
— Це наш перший сольний концерт тут. Не так давно ми грали короткий сет на підтримку «Comfy», проте то інша справа. Ми отримували багато листів від фанів з проханням приїхати з концертом в Запоріжжя, але раніше були проблеми з майданчиками, проте ми нарешті тут.
— Як вам місто? Щось встигли побачити?
— ГЕС подивилися, досить вражуюче! Але вцілому сумно мені дивитись на нашу країну, якщо чесно. Коли ти живеш в Києві, то можна подумати, що майже Європа, що скоро буде безвізовий режим. Але коли ми залишаємо столицю й мандруємо дорогами України й дивимось у вікно — який там Євросоюз, яке без віз. У нас така злиденна країна. Болить через це. Розумію, що людям зараз дуже важко оплатити комунальні послуги, не те що назбирати грошей на квиток на концерт. Й тяжко дивитись на умови життя людей, що живуть між великими містами. Це жахливі умови. Це все стає помітно, коли виходиш з «Фейсбуку», сідаєш в маршрутку й мандруєш нашою великою країною. Тоді ти розумієщ як багато всього нам ще требе зробити. Тому й виступаю, бо це моя справа. Це єдине, що я можу зробити, як свій вклад, своє виправдання за те, що я тут живу й користуюсь реруссами нашої країни. Можливо, наші пісні вселять в когось віру.
— Проекту Onuka вже 3 роки. Ви очікували, що за такий короткий термін, ваша группа стане досить популярную?
— Onuka вибудовувалася крок за кроком. Не було якогось глобального плану на початку. Зробили трек, потім додали бандуру, сопілку. Зіграли вживу, людям сподобалось, бо в нас такого нема, й там пішло-поїхало. Все відбулось більш активно. Я не очікувала, що ми будемо збирати аншлаги, щоразу будуть солдаути, що в нас буде стільки турів. Тобто, такого оберту ми абсолютно не чекали. Взагалі не люблю забігати далеко наперед, тому мета була не те що набагато нижча, а просто я не думала, що непопсова музика зможе зайняти величезну нішу. Це було несподівано й тому такі моменти свідчать про те, що не все так погано у нас в музиці.
— Музика для вас — це робота?
— Я вважаю себе не музикантом і співачкою, а митцем. Робота — це репетиції, весь закулісний процес, а коли ти на сцені — це вже не робота, це задоволення.
— А який ваш головний критерій успіху? Коли ви почуваєтесь задоволеною?
— Коли бабюся дзвонить мені й каже, що бачила мене по телевізору й розповіла про це всім своїм знайомим. Вона від цього щаслива, а значить і я радію теж.
— Як ви пишите тексти до своїх пісень?
— Записую якісь центральні фрази в телефон чи блокнот. Потім їх обдумую, допрацьовую, виношую. І тоді вони трансформуються в певний концепт. До речі про «Vidlik» й «Misto» мені казали, що це за гівно, не записуй таке, це жостка дічь. Але я просто хотіла зробити ці треки й випустити. Як не дивно, саме вони полюбились публіці.
— З ким з музикантів ви товаришуєте?
— Дружу з Юлією Саніною й Валом Бебко з The Hardkiss. Вони є для мене найліпшим прикладом орнізації тайм-менеджменту. Не знаю як вони все встигають. Ще дружу з Галичем, це мій близький друг, часто з ним обмінінюємося жартими. Спілкуюсь також з Алоіс, Дорном, Джамалою, The Elephants, Brunettes Shoot Blondes, PurPur. Зараз це молодіжна, або не дуже молодіжна тусовка, цілий рух, де всі одне одному не заздрять, а радіють за успіхи друзів й колег, ходять на концерти один до одного.
— Вам не пропонували брати участь у Евробаченні 2017?
— Евробачення — це стовідсотково не мій формат. Брати участі у відборі точно не буду. Можливо, виступлю як гість, якщо це буде мені запропоновано. Всі свої конкурси відіграла в дитинстві. Не бачу себе в цьому форматі.
— Не зимислювались над тим, щоб паралельно з основною діяльністю давати і DJ-сети?
— Не займаюсь цим зараз. Це стало мейнстрімом. Туди лізуть всі кому не лінь. Не вистачає, мабуть, лиши політиків. Раніше я грала DJ-сети, а коли перестала — це стало дуже модно й популярно. Зараз найкращий мій DJ-сет — це вдома, на кухні, коли я можу гратись з улюбленою піснею, яку слухаю 80 разів поспіль.
— Які у вас хоббі?
— Я займаюсь дослідженням теми ЧАЕС. Не назвала б це словом хоббі, тут воно звучить дуже легковажно. Ця трагедія зачепила мою сімю. Мій тато був ліквідатором. Тому це для мене дуже важливо. Я неодноразово була в «Зоні», останній раз — на практиці. В цьому році плануємо випустити відео з репортажем звідти. Скоро це презентуємо.
— Нато, ви любите читати?
— Так. І не так давно аудіокниги стали для мене супервідкриттям. Зазар вони витіснили в мене навіть музику. Слухаю їх постійно. Вважаю, це один з найкращіх способів розвиватися в сучасному світі.
— Постійно перебуваючи в турах, ви відіграли вже в багатьох містах. А де б ви хотіли зіграти в майбутньому?
— Дуже хочу зіграти в Токіо. Є така думка, що кожна успішна група грала в Токіо. Але, можливо, це просто ілюзія. Можна зіграти й в Токіо, а все одно виявиться, що твій кращий концерт був у Чернівцях.
— Розкажіть про виступ у Чернівцях.
— То було й справді щось особливе. Концерту передував дуже довгий та важкий саундчек, але коли почався виступ, люди нас зарядили своєю суперенергетикою.
— Які найближчі творчі плани «Онуки»?
— Концерти в Харкові та Києві з Національним академічним оркестром народних інструментів Naoni. Це буде експеримент дня нас. Якщо все вдасться то, можливо, продовжимо грати з ними й надалі. Крім того, писати нові пісні, видавати альбоми, ще більше гастролювати, розширювати концертну географію. Є деякі задумки, але поки що не можу ними поділитися.
Віталій Очерет, фото автора
