В Україні інвалідів називають людьми з обмеженими можливостями, в Німеччині – людьми з підвищеними потребами. Різниця не тільки в формулюванні статусу. Ставлення до таких людей – кардинально інше. Уявіть, екскурсію для сліпих на Хортицю, до козацького хутору культурного комплексу «Запорізька Січ». Звичайно, людей, які мають вади зору, можна привести на острів, розповісти про красу та велич козацької перлини України. Та хіба вони зможуть осягнути масштаби Хортиці, уявити який він дерев’яний храм, старовині гармати, залишки дніпровських порогів та водоспади греблі.
А у Німеччині для таких городян і туристів турботливо встановлюють спеціальні макети історичних пам’яток, церков та цілих міст. Там розуміють, що «пальці – то очі незрячих». Тому все зроблено в масштабі зі збереженням деталей. Шрифтом Брайля можна прочитати написи на храмах чи скульптурах. На дотик можна відчути візерунки, архітектуру, ландшафт.
Подорожуючи Німеччиною, яку називають найсоціальнішою державою, дивувалась з кожним наступним кроком. Подивіться на фото. Це не просто пандус у під’їзд. Це міні-ліфт для інвалідів біля звичайного будинку.
Німеччина значно відрізняється у ставленні до інвалідів навіть серед країн Європи. Їх кількість здається значно більшою ніж в Україні. Хоча за статистикою, кількість інвалідів завжди в межах 7-10% від населення країни. Німці з підвищеними потребами отримують більше соціальної уваги. Це пандуси, ліфти, широкі двері та інші зручності. Надзвичайно багато робиться, аби такі люди почувалися зручно, безпечно. До них немає відрази в закладах громадського харчування. Люди навіть з розумовим відхиленням можуть прийти в будь-який ресторан чи кафе. І ніхто не може дорікнути такому клієнту. Ставлення до інвалідів почало змінюватися у 1984 році, коли в Основний закон Німеччини внесли правку: «Ніхто не може й не має зазнавати утисків через свої вади (розумові або фізичні)». З’явились доповнення до інших законів з загальним підходом «Реабілітація та участь інвалідів у житті суспільства».
Мешканець Німеччинни Вадим Грибков показує Blindenleitstreifen – доріжку для сліпих з тактильним індикатором поверхні. Вона призначена для безпечного і комфортного орієнтування в просторі інвалідів по зору.
Чи може інвалід мати змістовне життя в Україні?
В Україні думаєте менше інвалідів? З технічних причин вони обмежені в простих зручностях, на які здорові люди, навіть, не звертають увагу. Прогулянки, навчання, поїздки міським транспортом, участь у міських заходах, відвідування музеїв, зустріч з друзями. Обмеженість в русі закінчується відсутністю спілкування. Ви коли-небудь знайомилися з дитиною або дорослою людиною на інвалідному візку? Найчастіше перехожі відвертаються від таких людей. Так само десятиліттями влада не помічала проблеми інвалідів та нічого не робила для їх інтеграції в суспільство.
Проблема інвалідів, насправді, дуже глибока. Головне, навіть, не складність пересування містом людей у візку, а відчуття самотності, непотрібності, безпорадності. Така людина не може сама вийти з власного будинку, піднятися на поверх лікарні або навчального закладу, зайти в магазин, відпочити в кав’ярні. В Україні інваліди не почуваються не те що комфортно, навіть – не відчувають безпеки. На кожному кроці їх чекають сходи, переходи, відсутність ліфтів, пандусів та інших так необхідних зручностей.
Інеса Носенко – більше 18 років займається проблемами людей, які мають ту чи іншу інвалідність, мають ту чи іншу ступінь обмеженості у рухах, у мобільності.
Інеса Носенко відома у Запоріжжі громадська діячка допомогла визначити найголовніші проблеми сьогодення для інвалідів. Найперше, вийти з свого помешкання, потім від ліфту (якщо він є) на вулицю. Ви не звертаєте увагу, а для людей у візочку кілька сходинок до дверей під’їзду, кілька сходинок після – справжні випробування. Громадська організація «Мазальтов», головою якої є Інеса Носенко, зараз об’єдналась з головами ОСББ та робить спільний проект з облаштування звичайних будинків пандусами.
«Ми вивчаємо міжнародний досвід. Разом плануємо, що можна зробити для мешканців Запоріжжя, які пересуваються у візку. На зустрічах з представниками ОСББ завжди присутні архітектори з Департаменту будівництва міської та обласної ради. Але облаштування будинків рухається дуже і дуже повільно», – констатує Інеса Носенко.
За її словами, за дверима під’їзду – друге випробування – прибудинкова територія. Вона так само не пристосована для візочників. Далі – дороги загального користування, відсутність міської інфраструктури. Пандуси можна перерахувати на пальцях однієї руки. А якщо маломобільна людина хоче навчатися? Постає питання доступності будь-яких приміщень. Третя проблема – транспорт. Хоча невеличкі кроки в останньому питанні зроблені.
«Раніше, щоб проїхати кілька зупинок по проспекту (не кажучи про віддалені райони) треба було стояти по півгодини і більше чекати транспорт з низькою посадкою. Зараз кожен бажаючий може подзвонити диспетчеру і дізнатися, коли в якому місті буде той чи інший громадський транспорт, щоб доїхати з точки А в точку В. Це велике досягнення,» – констатує Юлія Рогачевська, координатор клубу «Рівні можливості.
У Запоріжжі почали регулярно збиратися круглі столи за участю членів цього клубу (інвалідів) та представників Департаменту транспорту та зв’язку міської ради, працівників тролейбусно-трамвайного управління. Результат – у місті з’явилася невелика кількість транспорту з низькою підлогою, – розповіла Інеса Носенко. Такі зустрічі запропонували самі представники влади, щоб люди, які працюють в управліннях або водіями тролейбусів та трамваїв зрозуміли, що відчуває людина з вадами здоров’я у громадському транспорті. До того ж, від проблем зі здоров’ям ніхто не застрахований.
Інваліди поряд – це перевірка нас на доброту.
Україна переживає десятки реформ. Серед них немає окремої спеціально для інвалідів. Але відчутні зміни в житті цих людей відбуваються. Реформа освіти запровадила інклюзивне навчання, головною метою якої є соціалізувати дітей з певними вадами, зробити їх успішними, впевненими. Відтепер особливі діти вчаться разом зі своїми однолітками. Величезне досягнення для держави та суспільства, яке раніше відверталося від інвалідів, тримаючи їх в спеціальних закладах. Запоріжжя стало першим регіоном, де запрацювали інклюзивні класи. Треба визнати, що вчителі зіткнулися з тим, що немає розуміння та практичних навичок роботи з особливими дітьми. Але для тих, хто мав з вересня розпочати працювати з такими учнями, провели спеціальне навчання. На вчителях Запоріжжя велика відповідальність. Як новатори у цій галузі вони повинні розробити значну методичну базу, яку запровадять по всій країні. Зараз до впровадження інклюзивної освіти приєдналась Житомирська, Дніпропетровська та Хмельницька області.
На прикладі нашого міста можна продемонструвати і інші зміни в житті інвалідів – діалог з владою. Починає розвиватися соціальне підприємництво. Питання інвалідів відтепер не розглядаються без їх участі. Людей з обмеженими можливостями запрошують на засідання різних комісій, особливо інфраструктурних.
«На зустрічах не просто зібрались та поплакали: як все погано. Після спілкування обов’язково з’являються плани, а згодом вирішення проблем. Експертами запрошують членів клубу «Рівні можливості» (людей на візках) приймати ті чи інші об’єкти. Це нова і дуже важлива практика, яка із діалогу перейшла в реалізацію», – розповідає Інеса Носенко.
Ще один позитивний приклад – реконструкція запорізького пляжу. Експертами запросили людей у інвалідних візочках для того, щоб вони перевірили можливість скористатися пляжем, облаштованим саме для таких людей. Після того, як були сформульовані окремі зауваження, провели реконструкцію, переробили все так, щоб було зручніше. Тобто діалог є, – запевняє Юлія Рогачевська, координатор клубу «Рівні можливості».
І все ж таки, немає реформи для інвалідів? Чи потрібна така? – питаю Інесу Носенко.
«Головна біда людей з інвалідністю протягом багатьох років, що їх відсунули від загальнолюдського процесу розвитку і забули, що це люди. Талановиті особистості. Вони є членами маленьких громад та громадянами своєї держави. Вони не повинні окремо існувати. Вони повинні бути інтегровані у суспільство. Реформа освіти дала чіткий сигнал для батьків особливих дітей, що держава побачила їх проблеми. Але звертаю вашу вагу. В законі (не в освітньому, не в інших) не може бути написано, що ми всі маємо розуміти, допомагати, бачити проблеми людей з інвалідністю. Це закони духовності та моральності».
За словами Інеси Носенко, якщо ми в кожному напрямку розвитку суспільства будемо бачити людей з особливими потребами і з різними можливостями – наше суспільство буде цивілізованішим. І тоді людина на інвалідному візочку чи з іншими вадами не почуватиметься поза громадою. Тема інвалідів є навіть в реформі правоохоронних органів, – пояснює Інеса Носенко.
«Коли перший раз наші волонтери приїхали з людьми з інвалідністю на рок-концерт, одна з головних проблем полягала в тому, щоб довести правоохоронцям необхідність стати коридором і допомогти заїхати візочникам. Не треба їх нести, необхідно просто забезпечити проїзд, щоб натовп не задавив».
Висновки
Інеса Носенко вважає позитивними вже зроблені кроки, але вони перші і невеличкі. Порівняно з «доступною і без бар’єрною» Німеччиною – нам багато що треба зробити і в інфраструктурі міст, і в наших головах щодо відношення до інвалідів. Якщо згадати Україну 20-ть років тому, коли про «обмежених» не думали, то зараз революційні зміни: запрацювало інклюзивне навчання, запроваджене навчання дорослих з обмеженими можливостями. І що дуже важливо, інваліди починають працювати.
Для вирішення багатьох проблем інвалідів не треба окремих законів, бо наприклад, рівні дороги – важливі для всіх нас. Окремі доріжки, пониження бордюрних бровок – важливо для велосипедистів та матусь з дитячими візочками. Це загальне питання комфортного та безпечного проживання всієї громади. Не треба законів для встановлення пандусу біля кафе чи ресторану. Тільки добра воля власника та бажання розширити свою аудиторію. Інтеграція інвалідів надасть їм необмежені можливості у спілкування та самореалізація. Зараз кожен знає куди звернутись за медичною допомогою, за соціальною. А от куди звернутись, щоб поспілкуватись? Інеса Носенко наголошує: інтеграція інвалідів дорівнює їх комунікації зі світом!
