Коли США та НАТО почали офіційно виводити війська з Афганістану – прийшов кінець крихкому миру. Тоді весь світ був враженим тим, наскільки просто та швидко можна повернути все з ніг на голову. З приходом талібів країну поступово почав охоплювати терор. Те, що транслювали міжнародні медіа буквально шокувало. Невже таке можливо в сучасному світі? Чому досі так можна чинити? Подій, що відбувалися в останній місяць літа 2021-го, усвідомити демократичним й цивілізованим мозком не реально. Попри завірення основного представника руху «Талібан» Муджахіда в інтерв’ю журналістам The New York Times, що більше не буде так, як у 90-х роках, афганці розуміли, що – усе це неправда і треба тікати.
Станом на 15 серпня бойовики вже взяли під контроль столицю Афганістану (Кабул) і захопили президентський палац. Від зброї в місті рябіло в очах. Почалася паніка та хаос. Люди, щоб отримати шанс покинути країну ночували в аеропорту Кабула, видералися на літаки й падали з них вже в повітрі. Так, усе що ми бачили на кадрах правда.
Евакуація давала надію на нормальне життя й сім’ї Абдули Таваба Рахімі. Він разом із дружиною, двома синами і донькою змогли покинути Афганістан та приїхати до України. Тепер вони у Запоріжжі й мають можливість жити вільно та самостійно планувати майбутнє.
«Ні дня без війни»
Таваб звик до війни. Вона стала частиною його життя починаючи з 1979 року, коли радянські війська висадилися на летовищах Кабула, Баграма і Кандагара. Тоді приводом для вторгнення стало бажання тогочасного очільника Кремля (Леоніда Брежнєва) поставити «свого» правителя в Афганістані. Згодом у 90- х роках з’явився рух «Талібан». Військове групування обіцяло мир, безпеку та запровадження шаріату, або ісламського законодавства, якщо вони будуть при владі. Афганці настільки втомились від жорстоких вбивств, війни, міжусобиць, що переважно раділи приходу новій силі. Говорячи поправді, порівняно з минулим місцеві мешканці дійсно бачили позитивні зміни. Припинився постійний хаос. Водночас, сконцентрувавши владу у своїх руках, таліби почали запроваджувати власні цінності. Це публічні покарання (розстріли вбивць і перелюбників, ампутації кінцівок людям, яких визнали винними у крадіжці), замість освіти культивувалась релігія, щодо жінок – їх позбавляли майже всіх прав. А у 2001 році до Афганістану були введені військові США та НАТО.
За цей час наш співрозмовник багато натерпівся. Особливо починаючи з 1995-2001 років. Тоді його два рази арештовували й сильно побили. Один з приводів – недостатньо довга борода. Як зараз прийнято говорити, Абдула Таваб був проєвропейських поглядів. Не сильно поринав у релігію, не вбачав в обмеженні прав жінок нічого хорошого. Перевагу надавав освіті, а не сліпому читанню молитов. Чоловікові постійно доводилося шукати баланс між власним баченням і суворим режимом.
Попри безчинства наш герой не збирався покидати Афганістан. З приходом американських військ люди думали, що «все почало налагоджуватись». Все ще лунали поодинокі вибухи чи постріли, втім більшість відчули ілюзію миру. Люди отримали право «вільно дихати».
У Кандагарі Таваб працював на доволі престижній роботі (будівництво), створив прекрасну сім’ю, жив у затишному домі.
«Я жив нормальним життям. Дім, робота, сім’я. Не виникало бажання покидати країну. Хоча колись, протягом 30 років жив у Запоріжжі, маю посвідку на проживання, квартиру. Але відчував себе вдома саме в Афганістані»
В липні 2021 року стало зрозуміло, що більше не буде, як раніше. Чоловік не знав, як? Але згадуючи минуле – здогадувався. Його старша донька, яка вчиться на відмінно у приватному медуніверситеті і так мріє стати лікаркою, з приходом талібів може забути про вищу освіту й кар’єру. А молодший 15-річний син, якому прекрасно дається англійський й математичні науки, з головою поринатиме у релігію не за власним бажанням. Якщо не заради себе – заради трьох дітей треба було тікати.
Багато років тому Таваб разом зі своїм братом отримав освіту в Запоріжжі. Вже 40 років його родич (брат) проживає в місті Z. Тож питання куди переїжджати не виникало.
«Здається я не спав тиждень»
Дауду – брату Таваба, знадобилося чимало сил, щоб пережити останні тижні серпня. Після того, як таліби захопили Кардаган, в пам’яті постійно випливали згадки про терор, хаос, безчинства, зневагу прав людини, які іноді панували на близькому Сході. Особливо було страшно за дітей. Вони зовсім інше покоління – вільне, мрійливе, наполегливе.
«Я не хочу, щоб вони колись побачили те, що довелось бачити нам з Тавабом. Малий взагалі виріс у більш-менш демократичному Афганістані. Знаєте, раптом мій брат вирішить повернутись, будь ласка, хай їде. Але діти залишаться зі мною»
Потрібно було все організувати швидко. За допомогою він звернувся до запоріжця – члена Торгового будинку «Україна-Афганістан» Юрія Підгорного.
«Ми були на зв’язку 24 години на добу. Брат із сім’єю ночував 6 днів в аеропорті Кабула. Ніяк не вдавалось вилетіти, постійно ставало щось на заваді. У мене просто опускались руки. Я телефонував Юрі, іноді і о 2-ій годині ночі, ми з ним все обговорювали й мій товариш вселяв у мене надію. Я, напевно тиждень не спав. 23 серпня нарешті Тавабу з дружиною й трьома дітьми вдалося вилетіти. Я безмежно вдячний Юрі. Вже 100 разів дякував, але цього вважаю мало»
«Ми продовжимо роботу з евакуації громадян з Афганістану»
Якби вдалося налагодити торгово-економічне співробітництво з Афганістаном – Запоріжжя отримало б чималі «дивіденди» у промисловій галузі. Вже велися перемовини про підписання важливих договорів. Юрій Підгорний впевнений, що за таким сценарієм наше місто отримало б шанс на новий позитивний економічний поштовх. Коли Талібан поновив владу в Афганістані стало зрозуміло, що співробітництву настав кінець. Хоча перемовини про економічну співпрацю довелось припинити, ТД «Україна-Афганістан» взяв на себе ще важливішу місію – порятунок людей.
На фото Юрій Підгорний
«В склад ТД «Україна-Афганістан» входять афганці, вони реально володіють інформацією про нинішній стан в країні. Ми постійно з ними на зв’язку. В середині серпня, коли стало зрозуміло, що таліби реально можуть прийти до влади – ми почали проводити негласну роботу з евакуації наших людей з посвідкою на проживання. Більшість з них не хочуть повертатись до шаріату. Особисто я займався організацією евакуації вперше. Тішить, що вдало. Зараз ситуація сильно змінилась порівняно з літом, але припиняти роботу у цьому напрямі ми не збираємось.
Хочеться наголосити, що в подібних питаннях розголос – ворог. Тут немає місця піару, особистим амбіціям, чи надмірній публічності. Дуже багато нюансів про які я не можу говорити. Важливо розуміти, що зайві розмови тут не потрібні»
«Чистий аркуш»
Зараз сім’я Абдули Таваба облаштовується в Запоріжжі. В планах придбати великий затишний будинок. Діти штурмують запорізькі освітні заклади. Молодшого сина вдалося влаштувати в престижну гімназію з поглибленим вивченням англійської мови. Спочатку директриса навчального закладу вагалася, адже хлопець не знає української мови. В спілкуванні могли виникати складнощі. Хлопцю запропонували пройти тести, які власне вирішили все.
«Я сидів чекав їх в коридорі. Зовсім не хвилювався, був впевнений у ньому на всі 100%. Через якийсь час до мене підійшла керівниця закладу зі словами: без питань, він навчатиметься в нашому ліцеї», – не приховуючи гордості згадує Дауд.
На запитання, вундеркінду з англійської і математики, що його найбільше вразило в українському місті, він відповів доволі лаконічно: «Свобода. А ще у вас всі ходять без зброї. Навіть поліцейські вулицями ходять без зброї у руках. Маю на увазі, не тримають її на видноті. Як вони захищаються?»
чоловіча частина сім’ї Абдули Таваб Рахімі, жінок не схильні демонструвати
Доньку влаштували в університет, де вона отримає вищу освіту. А згодом без сумнівів побудує успішну кар’єру в Запоріжжі, або ж у будь-якому іншому місті України чи світу.
На останок журналісти RegionNews запитали в Таваба, чи збирається він повертатись на Батьківщину? У цей момент очі чоловіка стали дуже сумними. Ми зрозуміли – не варто було підіймати тему.
«Я все життя живу обіцянками, що скоро закінчиться війна. Нас годують цією мрією скільки себе пам’ятаю. Частково згасали конфлікти, однак згодом поверталися з новою силою. Там немає майбутнього для моїх дітей. Значить вороття нема».
Оксана Щербина
