“Україна – найкраще місце на землі” – Маттіас Хенце приїхав до Запоріжжя на перше побачення і вже не повернувся до Німеччини

У той час, коли українці шукають кращої долі та легших грошей в країнах Європи, корінний німець Маттіас Хенце знайшов своє щастя та повну гармонію на українській землі.

Сьогодні він, разом з коханою дружиною Інгою та трьома дітьми мешкає у селі Канівське, Біленьківської ОТГ. Маттіас абсолютно погоджується з українською народною мудрістю, яка стверджує – “Добре там де нас нема”.

Хоча українська земля для нього не є рідною – він тут щасливий, він жодного разу не замислювався над тим, чи не повернутися назад до Європи, а в часи активного просування окупантів територією України прийняв вольове рішення – Інга з дітьми нехай їде, а я залишуся тут – вдома. Це на випадок, якщо окупація буде загрожувати запорізькій землі, в будь-якому іншому випадку Маттіас бачить життя своєї сім’ї та свою старість тут – в Канівському.

Для того, щоб розповісти свою особисту історію пан Маттіас Хенце запросив журналістів  до себе в гості.

“Я хочу, щоб ви приїхали до нас саме на День Перемоги, постараюся довести, що німці насправді поважають українців, можуть бути гостинними і шкодують про історичне минуле.” – сказав іноземний, тепер вже українець.

“Якщо такі справи, то звісно приїдемо, не зважаючи на рясний дощ, годинні затори через реконструкцію дороги”, – сказали ми і не пошкодували.

Спілкувалися на території сімейного бізнесу – в продуктовому магазині, який кілька місяців тому сімейна пара відкрила й на разі, основну частину свого часу проводить за прилавком. У цей день Маттіас був у центрі уваги всіх, на День Перемоги він вирішив пригощати односельців гамбургерами власного авторства. Між поривами дощу вибігав на вулицю, щоб приготувати фірмову страву, тож довелося тричі переодягатися. А між цим, відповідав на запитання.

Як довго ви живете в Україні і якою була історія переїзду до невеличкого українського села з успішного міста Гамбурга?

У листопаді будемо святкувати круглу дату – 10 років тому я приїхав сюди вперше і одразу залишився. Ми з дружиною Інгою познайомилися через інтернет, деякий час спілкувалися, в процесі вирішили зустрітися. Вважаю, що саме чоловік повинен робити перші кроки до розвитку стосунків, тож наважився першим приїхати в Україну. На той час я працював через інтернет з доволі вільним графіком, для мене поїздка не становила жодних незручностей. Власне коли приїхав та ближче познайомився з жінкою, що стала супутницею мого життя, вирішив не повертатися до Німеччини. Зрештою, протягом десяти років подружнього життя більше до Німеччини їздить Інга, а ніж я. Свою професійну діяльність я продовжив через Інтернет, а пізніше став більше часу приділяти саме господарським питанням та сім’ї.

За 10 років в Україні були різні етапи, були невеличкі підйоми та навіть межа краху, чи не хотілося повернутися в простори Європейського Союзу?

Жодного разу, чесно. В кожній країні є свої особливості – ментальні, соціальні та політичні. Тож у вас кажуть чисту правду – добре там, де нас нема. Можливо,якщо говорити про Німеччину, то вона може бути привабливою для іноземців, але не для німців. Чому? Бо протягом останніх багатьох років там все створено для чужих, свої – нехай потерплять. Можливо це якийсь комплекс після Другої світової війни, але Ангела Меркель цю політику продовжує і я не бачу тенденцій до зміни цих пріоритетів. Дійшло до того, що на власній землі, скажімо я став почуватися більше безправним, а ніж мігранти чи туристи.  В Німеччині справді, дуже добре живуть пенсіонери, практично всі кав’ярні заповнені людьми похилого віку, вони можуть дозволити собі хоч тричі на день харчуватися і ресторанах чи кафешка, молодь – ні, в першу чергу тому, що працює дуже багато і часу на походеньки та розваги немає. Мені ж хотілося почуватися більш вільним, хоча – менш захищеним, але жити сьогодні і зараз.

Я вважаю, що така ситуація – це неправильно і  тільки вольова людина, або ж закохана (усміхається – ред.), може прийняти рішення з некомфортного, але свого переїхати в чуже, але більш вільне і гармонійне місце.

У 2014 році, коли в Україні почалися бойові дії, ми справді трохи злякалися, але тоді я сказав однозначно, якщо війна дістанеться до Запоріжжя, Інга з дітьми нехай їде у більш спокійне місце, можливо навіть в Німеччину, а я залишуся тут, на подвір’ї, яке вважаю своїм, куди вклав чимало сил та покладаю багато сподівань.

Чим вам дороге це подвір’я, або які саме сили вклали та в що конкретно?

Українська земля істинно дуже добра і родюча, ми з Інгою це вправно використовуємо. Як тільки я переїхав, то відчував гостру потребу в харчах, до яких звик. Тут інша культура харчування і деякі продукти, що німці вживають щодня, українці називають чимось екзотичним. Зрештою, в кожній країні своє. Скажімо спаржа, в Німеччині це поширений продукт, вона дуже смачна і її можна по-різному приготувати. Тут її купити можна не в усіх супермаркетах. А для мене ще дуже важливо, щоб вона була вирощена правильно і без хімічних обробок. Я пропонував односельцям, кажу – вирощуйте, а я буду купувати її, часто, навіть за 300 гривень за кілограм. Але ні, довелося зайнятися вирощуванням спаржі самостійно і скажу вам – це непросто, що власне дає розуміння її вартості на ринку. Ми з Інгою закупили насіння в Німеччині, спершу вирощували лише для себе, а зараз можемо трохи навіть продати. Сусіди дивувалися, мовляв – що ви таке дивне вирощуєте, ми жартували – ялинки, потім зізналися (усміхається – ред.) Також почали вирощувати артишок, класна річ, але поки тільки для себе. І не так давно засадили земельні ділянки, які купили для синів фруктовими деревами. Плодів поки небагато, але колись будуть.

У нас близько сотні курей звичайних,також маємо чорні кури та блакитні, їхні яйця також почали продавати, м’ясо на разі ні. Маємо близько двох десятків кіз, з їхнього молока робимо сир, також продаємо і плануємо цю сферу розширювати. Щоправда, сьогодні потужностей вистачає хіба на забезпечення попиту постійних клієнтів.

Чим вигідне вирощування чорних та блакитних курей, скільки коштують яйця та в яку вартість може бути м’ясо?

Ну, м’ясо ми поки не продавали, бо тільки почали займатися вирощуванням чорних та блакитних курок, а от  яйця – 200 грн. за штуку, їх беруть не для споживання, а для розмноження. Погодьтеся, з’їсти за сніданком 400 гривень,то якось не дуже цікаво, але виростити чорну курку і приготувати її м’ясо – це екзотика. М’ясо чорної курки може коштувати 400 гривень за кілограм. Думаю, що наш промисел буде спрямованим на ресторани китайської та східної кухні.  Це точно додасть родзинки меню закладу. А може колись, українці настільки звикнуть до чорних курей, що будуть їх вирощувати у кожному дворі.

Що для вас було найбільш неприйнятним в українцях, чи таким, до чого ви довго звикали?

Нехай мене не зрозуміють неправильно, але я вигадав таке поняття як – українська катастрофа. Я довго не міг звикнути до того, що коли ти купуєш скажімо меблі, то вони можуть криво стояти, або бракувати деталей при їх монтажі. Я не розумію, як майстер приходить і довго щось лагодить, демонструє свою вправність і результат, він йде і все знову не працює. Ви мене вибачте, але коли робить німець, то у нього все точно і строго за графіком, тут же відкладають і люблять халтурити.  Відкладати на завтра це дуже характерна риса українців, з моїх спостережень. До цього поки я не звик.

Також, для мене було великою дивиною гулянки на цвинтарі і трапези біля могил у поминальні дні. До цього я звик вже, але не сприймаю досі. Я дуже спершу дивувався, коли побачив, як в Україні люди пробираються під будь-який виправданням без черги, хтось нагло, інші тільки спитати. Це неповага до себе і до інших. Я досі не розумію, чому українські жінки не вітаються за руку, натомість чоловіки завжди їх подають, навіть, якщо вони дуже брудні.

Ви тут почуваєтеся своїм, чи досі чужаком?

Напевно другий варіант, але це не значить, що мене не сприймають, чи я когось не сприймаю. Українці, навіть ті, кому дуже скрутно фінансово є більш дружелюбними і привітними, ніж більшість європейців, які можуть дозволити собі майже все. І що найголовніше, не залежно від статусів чи їх відсутності, люди готові прийти на допомогу, вони цікавляться тим, як ти живеш і розповідають як живуть самі, українці більш відкриті та комунікабельні.

Можливо колись ми побачимо на полицях магазинів продукцію власної торгової марки сімейства Хенце. У подружжя багато планів, окрім того, що вони виховують маленьких Ріхарда та Ніко Алекса, в них вже є практично доросла донька, які треба давати путівку в доросле життя. Паралельно з тим, вони мріють про власну успішну справу, яка забезпечить усій родині добробут, здорове харчування та можливість займатися тим, чим вони люблять – землею та господарством. Втім, сам Маттіас хотів би бачити своїх дорослих дітей поруч – в Україні.

Спілкувалася Мирослава Балабан