«Це була середина червня 1986-го. Мене без пояснень розбудили о четвертій ранку і дали до рук повістку. Нашвидкуруч зібравши речі, я вже через декілька годин сидів усередині автівки. Ми й не уявляли куди нас везуть».
Саме так згадує свій призов ліквідатор наслідків трагедії на ЧАЕС Юрій Калюжний. Тридцять один день він жив за 29 кілометрів від епіцентру подій, несучи службу в будівельному батальйоні й час від часу працюючи просто на даху злощасної станції.
Юрій отримав наказ 21-го червня, а вже вдосвіта наступного дня у двері його будинку постукав посильний. Родина орендувала квартиру в Охтирці – це Сумська область. Якщо вірити закону, то призвати до служби чоловіка влада не мала права, адже на його плечах була дружина та новонароджена дитина. Втім, тоді це нікого не цікавило.
«Посильний сказав, що в пів на сьому я маю бути у військкоматі. Приїжджаю і бачу тьму-тьмущу людей. Серед них чимало знайомих, попитав – ніхто не знає, що до чого. У нас забрали військові білети і звідти відправили у Суми. Там приєднались ще з півсотні хлопців».
Звідти Юрій та ще 105 новоспечених побратимів відправились до Білої Церкви. Переміщували їх АН-12, на військовому аеродромі хлопців уже чекали автомобілі. Лише згодом, на пересильному пункті вони зрозуміли куди потрапили.
«На ПП нам видали одяг – так звану «партизанку», словом, звичайна військова білизна. Нас розподілили, я потрапив до будівельного батальйону, після чого довезли до села Оране, що за 29 кілометрів від Чорнобиля, там і поселили. Щодня на автівках групу підвозили до станції, минаючи пішки другий енергоблок, ми прямували до адміністративного побутового корпусу, де переодягались. Звідти нас відвозили до сховища ядерного палива (ХОЯТ-2) там ми дезактивували об’єкт».
Хлопці повинні були залізти на дах і впродовж 15 хвилин рубати кровлю аби потім «поховати» її. За цей час кожен отримував по 1.8 рентгенів опромінення. Це був максимальний час роботи в місцях з високою радіацією, бо більше – небезпечно. Чоловік ділиться, що записували їм лише цю чверть години робіт, а те, що вони перебували постійно в місцях з надмірною радіацією – всі чомусь забули.
«Наш рота рубала дерева в Рудому лісі, з яких потім робились намети, знищувала архіви. Дозиметри аж тріщали, але нам цього ніхто не записував. Що сказати, навіть в наших авто, радіаційний фон зашкалював. Ви здивуєтесь, але все що ми мали – це марлева маска і білизна просочена зеленою рідиною. Пізніше стали давати маски з поролону, після відвідування реактору – вони змінювали колір, а в роті було солодко. Від одягу чесалось все тіло, особливо якщо десь потрапила вода. Жодних костюмів у нас не було, а інформація про спецзахист – неправда. Нас навіть жодного разу не проінформували про можливі наслідки для здоров’я».
Ліквідатор розповів, що природа навколо була мертвою: ні пташок, ні комах. Серед тварин – хатні хвостики, голодні та покинуті напризволяще. Єдине, що дійсно радувало око – це льон, синій-синій і високий.
«Умови життя спочатку теж були не кращі. Ми з хлопцями якось допомагали на кухні, саме в цей час привезли продукти. Нас попросили розвантажити. Уявіть: беру я ящика, а в нього відвалюється дно і звідти тушкованка попадала. Але вигляд у банок – круглий. Не тому що маркетинг, а тому що кришки здулися. Ми одну відкрили – а запах такий, ніби там хтось помер, на кришках дата 60-роки. Не передам в якому всі були шоку – не лише отруюють здоров’я так ще й їсти нормально не дають. Почали страйкувати, відмовились працювати. Як дізнались про це в центрі – приїхали до нас з військової частини генерали, розв’язали проблему. Після цього хоч їжа була на вищому рівні».
Зі служби чоловік повернувся через 31 день. Одразу пішов на роботу, вже тоді почались складнощі: насилу домігся надбавки до зарплатні. Так, впродовж стількох десятиліть ситуація не змінюється і нині ліквідаторам доводиться боротись за допомогу від держави.
«Був масовий мітинг ще за часів Януковича – з Банкової на нас дивились як на бовдурів і ніхто не вийшов. Тридцять років тому молоді, сильні та дурні ми були потрібні державі, а зараз – ні. Нас – молодих пацанів використали як м’ясо. Можливо влада тоді думала, що ми не доживемо до пенсій. Деякі дійсно не дочекались. Я не винен, що живу і до гробу не полізу сам. Тому продовжую судитись за те, що маю отримувати. Мені дали одну медаль як захиснику, але я героєм себе не вважаю. Були хлопці, які зробили й більше. Подяка нам – це 370 гривень виплати на харчування – які й крейдою не назвеш».
Ліквідатори ЧАЕС сьогодні
Через стільки років, Юрій згадує ті події щоденно. Він радіє, коли з’являється можливість поділитись спогадами, але зазначає, що той, хто там не був не знає й 10 частини всієї правди.
Руслана Полянська
