Інтерв’ю на відстані понад дві тисячі кілометрів

Із 24 лютого багато хто з нас почав проходити «курс молодого бійця» – вчитися надавати домедичну допомогу, збирати екстрену валізу, тікати в укриття. Мешканцям тимчасово окупованих територій, де росіянам вдалося осісти в перші дні повномасштабної війни, довелося вчитися виживати без спеціалізованих тренінгів.

Мільйони українців опинилися на межі. З прилавків магазинів зникли необхідні товари, люди не могли зняти власні кошти з банкоматів, буквально на кожному кроці чатувала небезпека (вибухи, небезпечні предмети, ворожа техніка). Окупанти навмисно наводили страх на громадян. Беззбройні мешканці тимчасово окупованих територій виходили на мирні мітинги під синьо-жовтими прапорами, але армія диктатора з імперськими амбіціями не збиралася йти геть з чужої землі. Вони прийшли сюди вбивати, ґвалтувати, катувати та грабувати мирне населення. 

Тож ті, хто опинився в окупації в перші дні ескалації, постали перед непростим вибором: кинути все й тікати в нікуди, або ж лишитися, ризикуючи власним життям. Героїня нашого матеріалу обрала перший варіант. Вона виховує маленьку дитину. Для неї було завданням номер один – це зберегти фізичне та психічне здоров’я собі й сину.

Родичі жінки перебувають на тимчасово окупованих територіях, тому задля їх безпеки прийнято рішення не уточнювати деяку інформацію. Далі пряма мова.

Попри вісім років російсько-української війни, багато людей виявилися не готовими до повномасштабного вторгнення.

Вранці 24 лютого, приблизно о 5-й годині, я прокинулася від потужного вибуху, який пролунав у моєму місті. Довелося відкривати Інстаграм, щоб почитати новини у місцевих пабліках. Дізнавшись, що було підірвано місцевий аеродром, відчула на шкірі холодні мурашки. Після такої звістки вже не спалося. Було незрозуміло, що буде далі. Одне було ясно – це початок чогось страшного.

Пізніше, під час телефонної розмови, мені знайомий сказав: «Війна. Запасайся всім необхідним та запитай у сусідів, де знаходиться найближче бомбосховище.». На моїх очах виступили сльози, мозок відмовлявся обробляти отриману інформацію. «Невже те, про що колись розповідала бабуся (яка пережила війну), сталося зі мною?», «Невже і я стану свідком війни?». Спочатку відчула апатію – не хотілося нічого робити, хотілося просто сидіти в ступорі. Але треба було взяти себе в руки, адже я сама виховую маленького сина. Потім раптово мене охопив весь спектр емоцій. Всередині все стискалося від страху. Купа думок розривала мій мозок. Та я трималася, не виплескувала це назовні, боялася налякати малого. Трохи прийшовши до тями, почала збирати «тривожну валізу» – теплі речі, їжа, вода, зарядка для телефона, мініаптечка та ще купа всього. Вийшла одна дорожня сумка, пакет, декілька 5-літрових пляшок води в пластмасовій тарі та дитячий візочок.

Наступного дня (25 лютого), вранці, сусідка постукала у двері з оголошенням, що у напрямку міста рухається велика колона військової ворожої техніки, і що нам треба негайно йти до бомбосховища. Схопивши сумки та дитину, я вибігла до дверей під’їзду, де вже зібралася невелика кількість людей. Всі ми спустилися у підвал. Згодом пригадали, що він не може слугувати укриттям. Найближче повноцінне бомбосховище було у багатоповерхівці, яка знаходилася за дві хвилини від нас. Але воно вже було переповнене. Тому голова ОСББ направила всіх у сусідню школу. Дорога зайняла хвилин сім. Навряд мені вдалося б дістатися туди з сином цілою та неушкодженою, якби вуличні бої точилися біля мого будинку.

Щойно ми захекані забігли в укриття, за нами закрили двері й сказали, що нікого випускати не будуть задля нашої ж безпеки. Одразу довелося облаштовуватися у великій кімнаті зі стільцями та лавками (мається на увазі бомбосховище). Батьки згуртувалися, щоб забезпечити малечу мінімальним комфортом. У нашому випадку – це місце для сну. У приміщенні знаходилося усього двоє маленьких дітей – мій півторарічний син і дівчинка, якій було пів року.

Цього ж дня, сидячи у сховищі, ми добре чули гуркіт техніки, постріли, вибухи, гул гвинтокрилів. Можна було зробити висновок, що у місті точилися вуличні бої. Під час кожного вибуху мій син показував наверх, наче запитуючи: «Що це?». Тільки перечитуючи новини в Інтернеті, нам вдавалося дізнаватися про перебіг подій. Всі намагалися підтримувати один одного. Були й ті, хто наводив паніку. Періодично в голові виникало питання: «Чи вистоїть бомбосховище, якщо сюди прилетить снаряд?». Я намагалася триматися, але мене добряче лякали звуки, які долинали ззовні. Іноді нерви не витримували, і я починала плакати. Через декілька хвилин опановувала себе.

Перша доба минула нормально, наскільки це можливо. Наступного дня у сховищі зникла електроенергія і вода, вимкнулося опалення. Нагадаю, що надворі був лютий. Одночасно зник Інтернет та зв’язок. Чоловіки, які були у сховищі, бігали додому за водою, їжею та всім необхідним. Також нам допомагали небайдужі люди: директорка школи приносила гарячу воду, волонтери – варені овочі, підприємці дітям – сир й фрукти. Так ми просиділи у пітьмі з ліхтариками без води та опалення до наступного дня.

27 лютого вже не було чутно відлуння боїв. Відчайдухи, які періодично виходили з укриття, казали, що в місті тихо, тож ми вирішили йти додому. У квартирі все ще не було опалення та води. Комунальники відновили роботу мереж ближче до вечора того ж дня.

В окупації підприємства перестали працювати, багато місцевих мешканців лишилися без роботи. На вулицях міста запанував хаос та беззаконня

Кожен день лунали вибухи. Звідки прилітали снаряди – з міста або з передмістя – не було жодного уявлення. Із настанням комендантської години над містом кружляли гелікоптери. Зазнавали руйнувань підприємства, соціальні об’єкти та житлові приміщення. Через варварські дії росіян страждало цивільне населення.

Вночі, коли земля здригалася від снарядів, мене мучила дилема: брати сонну дитину і бігти в пошуках найближчого укриття чи сподіватись, що вибухи скоро припиняться? (Відтепер у нас завжди біля дверей лежав теплий одяг, щоб в разі необхідності, можна було швиденько вибігти на двір). Поки синочок спав, нічого не підозрюючи, я сиділа поряд, тихо плакала.

У цей час в місті панував хаос. Недобросовісні громадяни почали займатися мародерством. На власні очі бачила з вікна квартири, як з будинку навпроти бігали чоловіки з награбованим (плазмові телевізори, мобільні телефони тощо). Деякі мародери йшли далі  – набивали краденим візочки з продуктових магазинів. Ці люди «прославилися» на всю країну. Мені було за них дуже соромно.

Через декілька днів, коли стало більш-менш спокійно, я з дитиною почала виходити на вулицю. Довелося призвичаюватися до нових реалій. Бувало, йдеш з дитячим з візочком, а назустріч їде колона ворожої техніки. Звідти висовувалися російські військові й наставляли автомати у різні боки. У такі моменти час ніби зупинявся. Окупанти вже остаточно осіли в нашому місті (окупованому з 26 лютого), облаштували собі базу біля розбомбленого аеродрому.

Із аптек люди почали «розгрібати» медикаменти першої необхідності, насамперед – антибіотики та ліки для дітей. Щоб запастися, містяни готові були стояти в чергах по 100, а то й 200 осіб.

Злетіли ціни на харчові продукти у 3, 4, 5 разів. Деякі товари взагалі зникли з полиць супермаркетів. Наприклад, дитяче харчування та памперси. Поступово приватні підприємці почали привозити необхідний товар з Криму. «Дефіцит» з окупованого півострова сягав захмарних цін. Якщо до 24 лютого можна було купити памперси за 200 гривень, то вже після – за 1000-1200.

Було складно зняти гроші. Біля банкоматів та кас вишиковувалися черги по 700-800 осіб, під окремий запис. Знайшлися «ділки», які допомагали зняти гроші з картки під 10-15% комісії. Я вважаю це здирництвом. Прикро, що свої ж наживалися на горі.

Україна-Польща-Фінляндія

Життя в окупації стало нестерпним: брак продуктів, дитячого харчування, ліків, відсутність коштів на існування, постійні вибухи та «прильоти», російські військові, які ходили містом, як у себе вдома. Морально було дуже важко і страшно. Зрозумівши, що далі буде тільки гірше, наважилася втікати з дитиною. Тільки куди? Після 24 лютого «прилітало» навіть на захід України. Зараз в усіх областях небезпечно. А за кордоном знайомих не було. Вдалося дізнатися, що подруга виїхала з України до Фінляндії. Нарешті замерехтів промінь надії, адже прийшло розуміння в якому напрямку треба рухатися, щоб захистити свою кровинку від війни.

Два дні з сином намагалися виїхати з гуманітарним конвоєм, який привіз у наше місто допомогу. Але автобуси забрали окупанти. Нас погодився вивезти (не безплатно) знайомий на машині. Перед виїздом дуже хвилювалася, адже у Василівці російські військові могли не пропускати машини з тимчасово окупованих територій по вісім годин, а то й більше. На диво доїхали до Запоріжжя за три з половиною години. Нам дуже пощастило. Як було радісно опинитися на підконтрольній території Україні. Було приємно бачити українських військових, які доброзичливо нам посміхалися махаючи, мовляв, проїжджайте далі. Емоції настільки переповнювали, що відчула теплі сльози на щоках.

Наш водій, коли повертався додому, потрапив під обстріл. Над його машиною пролетів снаряд, який впав і розірвався всього лиш за декілька десятків метрів від нього. Слава Богу, його не зачепило, тільки сильно налякало.

Шлях до Фінляндії був нелегкий та довгий. Побувши пару днів у Запоріжжі, ми поїхали далі на поїзді до Львова. Я не поїхала на безплатний евакуаційному потязі, тому що «бувалі» розповідали, що зазвичай у таких поїздах дуже великий потік людей, в купе може їхати по 10 пасажирів. Не уявляла, як у таких умовах їхати з дитиною, тому купила квиток за власні кошти.

У Львові прямо на вокзалі для біженців організували наметове містечко. Тут можна було безплатно поїсти. Цілодобово працювали волонтери, які надавали біженцям всю необхідну інформацію. За необхідності видавали взуття, дитяче харчування, воду. Малюкам роздавали іграшки. Були спеціальні намети з облаштованими спальними місцями, де можна було перепочити після довгої дороги. Волонтери дуже уважні.

Зі Львова ми знову сіли на потяг, щоб доїхати до Перемишля (Польща). Прибули десь о 22:00. На щастя, й тут на нас чекали добрі люди. Прямо з поїзда нас супроводжували місцеві волонтери та залізничники, які допомагали нести сумки до реєстраційного пункту (паспортного контролю) на вокзалі. Матерям з дітьми дозволялося заночувати на вокзалі у кімнаті матері та дитини. Кімната була великою, з настеленими на підлозі матрацами. Знову ж таки: для дітей було все необхідне : памперси, дитяче харчування, гаряча вода. Інші люди, котрі були без дітей, повинні були або ночувати у залі очікування, або самостійно шукати житло для ночівлі.

Ми розмістилися, і я пішла за квитком. Квитки тут також безплатні для українців. Я взяла квиток на поїзд до Кракова, бо звідти можна було полетіти до Гельсінкі (Фінляндія). У Кракові нас не зустрічали ані волонтери, ані будь-хто інший. Важкувато було з малою дитиною, двома сумками, дитячим візочком. Втім, що поробиш? Не одна я була в такому складному становищі. На вокзалі вдалося знайти інформбюро, попросила поселити нас десь на пару днів. Волонтер, до речі – киянин, відвіз нас у хостел, де ми ночували кілька днів. Сюди селили безплатно українців на певний період. У нашій кімнаті було десять людей, всі – жінки з дітьми. Умови непогані – постільна білизна, чистота, забитий холодильник напівфабрикатами та дитячим харчуванням. Окрім цього, волонтери періодично привозили їжу та памперси. За п’ять хвилин від нашого хостела знаходився залізничний вокзал, де містилось наметове містечко. Я туди приходила за гарячою їжею й дитячим харчуванням.

У Польщі міркувала над тим, чи треба їхати далі? Були думки залишитися у Кракові. Жахала відсутність знайомих. Все вирішилося після неприємного інциденту. Мені серед ночі знадобилася медична допомога, відчула гострий біль у животі. Волонтери намагалися викликати «швидку», але постійно отримували відмову. Напівживою довелося викликати таксі, і з малою дитиною їхати до лікарні. Благо, що волонтерка поїхала зі мною, постійно носила сина на руках. Не знаю, як самостійно я б впоралася. Лікарні відмовлялися мене приймати. Ми обʼїхали три лікарні, тільки в останній волонтерка вмовила медперсонал прийняти мене. Вони постійно вимагали штамп про перетин кордону… В результаті, мені все ж таки зробили обстеження, поставили крапельниці, не дали вмерти. Саме тоді я зрозуміла: якщо зі мною щось трапиться, потрібна людина, яка зможе підстрахувати, доглянути мого сина.

Було вирішено летіти далі – у Фінляндію, де мешкала подруга. Вона і купила нам квиток на літак. Тоді він коштував близько 800 грн (з Кракова до Гельсінкі). У аеропорту в Гельсінкі я знайшла волонтерів, котрі на ніч поселили нас в якийсь спеціальний центр для біженців. Вранці за нами приїхала подруга, забрала у місто, в якому проживає зараз разом з дітьми.

Хочеться наголосити, що з України до Фінляндії можна доїхати абсолютно безплатно (до Львова на евакуаційному потязі, зі Львова до Варшави йде прямий безплатний автобус. А з Варшави до Фінляндії на автобусі та поромі). Я обрала шлях, який був зручний саме для нас з сином.

Життя з дитиною за понад дві тисячі кілометрів від дому

4 березня 2022 року Рішенням Ради ЄС було активовано Директиву ЄС 2001/55/ЕС. Завдяки цьому я швидко змогла отримати статус «тимчасового захисту». Головне – прибувши до країни ЄС, одразу зареєструватись у поліції та Червоному хресті (процедури треба уточнювати у відповідних структурах). Спеціальний механізм прихистку в країнах ЄС (тимчасовий захист) охоплює виплати від держави на мене і дитину (на дорослу людину – 323.20 євро, на дитину – 206.20 євро), забезпечення житлом, отримання медичної допомоги на рівні громадян країни. Українцю, який зміг оформити цей статус, видається посвідка на проживання, у Фінляндії термін діє протягом року (до березня 2023 року) з можливістю продовження ще на рік.

Тут ми живемо з 18 квітня, тобто вже понад п’ять місяців.

Фіни до нас ставляться дуже добре, всіляко намагаються підтримати. Можливо, причина – що вони прекрасно розуміють, в якому становищі зараз знаходяться українці. Бо самі були жертвами агресії Росії («Зимова» війна між СРСР та Фінляндією, яка розпочалася 30 листопада 1939, а завершилася 13 березня 1940 року).

У місті, де я зараз проживаю, волонтери надають інформаційну підтримку українцям, допомагають розв’язувати побутові проблеми. Очільники періодично проводять безплатні заходи: поїздки на природу та цікаві екскурсії. Підприємці роздають продукти власного виробництва. Працює склад речей, куди місцеві жителі привозять речі – одежу для дітей і дорослих, взуття, дитячі візочки, посуд, побутові електроприлади тощо.  Два рази на тиждень працює комісійний магазин. Все це роздається біженцям безплатно.

У окремі дні церкви видають харчові продукти. У сусідньому місті (12 хвилин на поїзді), церква роздає продукти кожного дня. Зауважу, що до сусідніх міст дуже зручно добиратися. Адже у Фінляндії зробили безплатний проїзд на поїзді для українців до жовтня. Проїзд в автобусах теж був безплатним, щоправда, до 1 вересня.

Наші дітки (українці) можуть безплатно відвідувати дитячі садки та школи.  Дорослі мають можливість працевлаштуватися, але дуже важливим є знання мови, хоча б англійської (тут її знає більша частина місцевих жителів). Без знання мови на роботу з високою заробітною платою не беруть. Можна знайти роботу без обов’язкового знання мови, втім, зарплата буде мінімальна. Ще один нюанс – у більшості випадків, щоб працювати, треба переучуватися, бо українські дипломи тут не визнають.

На цей час я не працюю, знаходжуся в декретній відпустці, але якщо виявлю бажання працювати або навчатися, дитину без проблем візьмуть у дитсадок.

Життя в Фінляндії багато чим відрізняється від життя в Україні. Першочергово – ніхто нікуди не поспішає, панує спокійний ритм життя. Тут все направлено на те, щоб жителям країни було комфортно в ній проживати.

Мене здивувало, те, що за весь цей час на вулицях жодного разу не побачила хоч одного безхатченка. Згодом дізналася про національну програму Housing First («Спочатку житло»), яка запрацювала у нордичній країні з 2008 року. Суть проста: кожен охочий безхатченко може отримати від держави недороге житло, більша частина якого буде оплачуватись коштом держави.

Стосовно медичної сфери – вона трохи не така, як в Україні. Відрізняється алгоритм дій пацієнта у разі потреби звернення за медичною допомогою. Спочатку вас огляне медсестра і, якщо вважатиме за потрібне, то направить на консультацію до лікаря. А він уже, якщо буде потреба, зробить направлення на обстеження чи аналізи. Тому час потрапляння до лікаря трохи затягується. Виключення – екстрені випадки.

Швидка допомога приїздить лише у серйозних випадках, в разі невідкладного стану хворого. В інших ситуаціях у лікарню ви повинні добиратися самостійно. 24 лютого у моєму рідному місті в Україні в мене була запланована операція, зрозуміло, що тоді ніхто мені її не робив. Тож довелося звернутися до лікаря зі своєю проблемою в чужій країні. Із власного досвіду можу сказати, що медицина тут на високому рівні. У державних лікарнях обладнання нове та сучасне, не кажучи вже за приватні. Більшу частину медичних витрат фінам покриває страхування. А у державних лікарнях послуги надаються повністю безплатно.

Особливої уваги заслуговують жителі країни – фіни. Вони дуже позитивні, доброзичливі, толерантні, завжди готові прийти на допомогу, абсолютно не конфліктні.

Особисто для мене Фінляндія – дуже комфортна країна для проживання. Єдине, що мене бентежить – клімат. Він незвичний та суворий. П’ять місяців у Фінляндії лежить сніг. Температура взимку може досягати відмітки -20/-30 градусів, така морозна погода може тягнутись довго. Літо прохолодніше, ніж в Україні. Коли ми з сином приїхали у Фінляндію, а це було у квітні, побачили сніг. При цьому температура на сонці була +18 градусів. Дуже незвично. А ще особливістю місцевого клімату є різниця температур на сонці й в тіні та дуже холодний вітер при високій температурі повітря. Нам незвично, а фінам нормально.

Компенсується все кришталево чистим повітрям і водою, яка п’ється прямо з-під крана, навіть дитині можна не кип’ятити. За весь час, скільки тут знаходжусь з сином, у чайнику не утворилося накипу. Вдома б вже довелося відмивати твердий осад.

Та як би не було добре у Фінляндії, додому все одно хочеться. Морально важко знаходитися на такій великій відстані від своїх рідних, тим паче в період війни та знаючи, що твої рідні зараз знаходяться в окупації дуже близько до місць ведення бойових дій. Український зв’язок їм вимкнули, інтернет працює не завжди й з перебоями. Буває, що з батьками не спілкуємося по два-три тижні. У такі моменти ледь стримуєшся, щоб не закричати. Залишається тільки вірити, що з ними все добре і скоро скінчиться весь цей жах.

Щойно закінчиться війна, ми з сином обов’язково повернемося додому. А Фінляндії та її мешканцям я безмежно вдячна за таку теплу зустріч і розуміння!

Оксана Щербина