Після початку повномасштабної війни чимало етнічних німців виїхали з України до Німеччини. Навіть там вони не забувають свій другий дім. У кожного – своя пам’ять, своя історія роду та неймовірне бажання робити все, що в їхніх силах. Хтось жертвує гроші, хтось волонтерить, хтось веде Телеграм-чат та допомагає з перекладом документів. Головне, що всіх об’єднує – це наша спільна біда, отже, ми не стоїмо осторонь. Ми теж боремося, аби наблизити перемогу, аби в Україні був мир.
Ми хочемо свою спільноту
Анатолій Церт, м. Бонн:
«В роки Другої світової війни німців з України виживала радянська влада. Кидали людей у вагони для худоби. Скільки померло в таборах ГУЛАГу, не злічити. Серед висланих були навіть 16-річні дівчата. Чим вони завинили перед режимом?
Ця війна інша, але також жорстока. Ми хочемо миру. Багато наших німців допомагають українцям. Незалежно від того, де мешкають – чи в Україні, чи в Німеччині. Знаю не одну родину, хто має коріння в Україні, тож збирають кошти чи речі для волонтерів.
Я вже людина у віці, та досить активний. Ми ходимо на мітинги заради підтримки України тут, у Бонні. Коли українці продають товари, а ці кошти підуть на ЗСУ чи благодійність, я завжди купую. Коли можу, жертвую гроші».
Анатолій Церт каже, що українські етнічні німці були в немилості у радянської влади. За часів СРСР на території сучасної України німців практично знищили. Ті, хто мешкають в Німеччині, прагнуть зберегти свою ідентичність, зв’язки, спільноту: «Ми хочемо створити свою організацію німців з України. Адже ми не представлені в суспільстві як окрема громада. Ми не хочемо розчинитися. Ми прагнемо, щоб ця організація була містком між Німеччиною та Україною. На жаль, зараз мало хто знає, хто такі німці України і які випробування нам довелося пережити».
«Я ніби зв’язкова»
Інесса Фесслер, м. Кемптен:
«З України до Німеччини ми переїхали не так давно, у 2019 році. Ми пізні переселенці.
Події 24 лютого 2022 нас шокували. Я з тих людей, для яких час ніби застиг… Але я щодня намагаюсь робити хоча б маленькі кроки для підтримки інших. Потім я була на мітингу підтримки України, який організували мерія та пастори нашого міста. Тоді я зробила чат в Telegram. Зараз там близько тисячі користувачів. Разом з іншими волонтерами ми надаємо українцям інформацію щодо життя в новій країні.
Нині ми створили спілку українців, щоб можна було офіційно допомагати Україні. Вже розпочала роботу українська недільна школа для дітей від 6 до 12 років. Активно підтримуємо волонтерів з сусіднього містечка, які ввозять гуманітарну допомогу в Україну. Я часто виступаю як помічник, як зв’язкова між українцями, які отримали прихисток від війни, та різними міськими організаціями. Перекладаю оголошення та повідомляю українцям. Більшість українців нашого регіону завжди вважали, що нас тут мало. А виявилося, що доволі багато. І ми досить згуртовані».
Не можна просто вичікувати
Костянтин Богатський, м. Кемптен:
«У Німеччині вже 17 років, живу на півдні Баварії. Приїхав з Кривого Рогу як етнічний німець та пізній переселенець. З Україною мене багато чого пов’язує. Це дитинство, школа, університет. Там залишилися друзі, з якими постійно спілкуюся. Від друзів я чую, яка війна насправді, не в новинах…Що це ракети, бомби, що все це жахливо. На це неможливо дивитися. Моє покоління навіть не уявляло, що нам доведеться жити просто посеред війни. Нам здавалося, що це все залишиться у 20-му столітті. Адже ми, люди, все переосмислили й усвідомили жах війни.
Трагедії в Україні спонукали мене щось робити. Не можна, я вважаю, просто дивитися й вичікувати. На початку війни ми збирали гуманітарну допомогу тим людям, які в перші тижні залишилися без даху над головою. В лютому й березні було холодно. Ми допомагали всім, що могли: теплим одягом, продуктами, медикаментами.
Ми стали співпрацювати з волонтерами, які їздили в Україну. Німці настільки хотіли допомогти, що вантажівки були переповнені.
Пізніше я взяв на себе переклад та оформлення документів для українських біженців. Наше місто активно допомагає.
Пам’ятаю, як спершу прибувало дуже багато автобусів з жінками й дітьми. Розподіляли в тимчасове житло. То був спортзал. Дбали про знервованих та розгублених людей вдень та вночі. Цей період вже позаду. Зараз я поєдную різні організації заради однієї мети».
Коротка довідка. За переписом 2001 року в Україні проживало приблизно 33 тисячі етнічних німців. Багато хто переїхав до Німеччини.
Переїзд не змінив ставлення до країни, де люди виросли, вивчилися, працювали, де в них багато друзів. Частинка їхнього серця – в Україні та з українцями.
В’ячеслав Бодров
