На вихідних несподівано довелося сходити в кіно та подивитися “Круеллу”. І потрібно сказати, що воно того вартувало. Від нової стрічки, що є приквелом до “101 далматинця”, добре знайомому нам з дитинства, не очікували багато. Але завдяки старанням команди на чолі з режисером Крейгом Гіллесті (“Тоня проти всіх”, “Ларс і справжня дівчина”) вийшов не зовсім типовий діснеївський фільм, з трохи похмурою атмосферою і цікавим гумором.

Жарти добре прописаних другорядних персонажів Джаспера, Гораціо і їх пса Глазка – це щось. Особливо порадувала тематична річ про “Тоттенхем” (відсилка до “Залягти на дно в Брюгге”).

Ще фільм дуже порадував музикою. Кавер на “I Wanna Be Your Dog” вийшов дуже потужним і максимально доречним в контексті розповіді. А ще були The Doors, The Rolling Stones, Queen, Deep Purple, Девід Боуі, Доріс Дей, Ніна Сімон, The Animals, Black Sabbath і Florence and the Machine.

Когось можуть збентежити помітні проблеми з CGI в промальовці собак і в твістовій сцені на кручі. Але це вже дрібниці. Під час перегляду більше звертаєш увагу на інші, приємні дрібниці – операторську роботу, постановку планів і вибір ракурсів. Наприклад, відсилка до кадру коли в окулярах Де Ніро відображається катер з класичної стрічки “Казино” Мартіна Скорсезе, в епізоді, коли Баронеса дивиться на створену Естеллою нову вітрину “Ліберті”. Краса.

А яку роботу проробили дизайнери “Круелли”! Костюми в фільмі просто шик. І це не дивно, коли дізнаєшся що над ними працювала володарка двох премій «Оскар» Дженні Беван. Для образів Баронеси та Круелли її команда створила близько 80 костюмів. Здається, вже можна готувати новий “Оскар”, враховуючи той факт, що одяг максимально впливав на розвиток головних героїнь.

Ну і звичайно Емма Стоун. Вона майстерно перевтілилася в Круеллу, нагадавши трохи перформанс Марго Роббі з роботою над персонажем Харлі Квін. Ти дивишся на Стоун і думаєш: “Так, це Круелла Де Віль, хто ж ще, без варіантів”. Відмінно вжившись в роль, їй дійсно вдалося показати дуальність своєї героїні не тільки завдяки волоссю. Місцями наростаючий гнів, що переходить в безумство, нагадує останню екранізацію “Джокера”. А отруйний сміх Круелли, коли вона приймає свою справжню натуру, точно нагадує Артура Флека. При цьому Емма не перегинає палицю і залишає достатньо повітря, щоб фільм як не був типовим для поціновувачів, так і підходив для звичайного сімейного походу в кіно.

Крім того, фільм дає відповідь на важливі питання: “Чому Круелла стала такою “злою” та “Що вона мая проти далматинців?”

P.S. Чекали Гослінга, але так і не з’явився.

P.S. 2. Сцена після титрів: Disney – такий Disney.

Віталій Очерет